Оповідання

ВІДЛІК

Присвячується моїй матусі.

 

Я згадую той час з неймовірним трепетом і болючим теплом. 2017-18 рр перевернули моє світосприйняття, перезавантажили моє мислення і створили мене нову.

Це сталося з нами усіма. Ми відчули швидкість життя, його цінність! Навчилися любити усе навколо: набридливих сусідів, ниючих родичів, заздрісних друзів, нестерпно смердючі але неповторні та дешеві речі секондхенду, а головне – ми полюбили СЕБЕ. У Євангеліє від св. Марка (12 ) сказано : «Чи ви не тому помиляєтесь, що не знаєте ані писання, ані Божої сили?». Ми не осягнули першого, але усіма фібрами душі зверталися до другого. Звернення були різного характеру. Це і скарги, і невдоволення, і різноманітні обіцянки та погрози; зрештою усі бурхливо-емоційні месенджі скінчилися, вичерпали себе і звертання до Бога стали на кшталт сеансів у психолога: ти проговорюєш ситуацію, приймаючи її очевидність та неминучість, чуєш себе зі сторони і починаєш мислити, як споглядач: холоднокровно, чітко, продумано. Ці сеанси стають запорукою твоєї стійкості до негараздів, до викликів долі. Відбувається переоцінка цінностей. Ти цінуєш СЕБЕ. Свої триста родимок на обличчі, які дивними візерунками вкривають твої щоки; свої кривуваті ноги, які роблять твою ходу неповторною; своє неслухняне волосся, яке своїми природніми зиґзаґами притягує погляди оточуючих; свій невисокий зріст, який дає вибір взуття з підборами або без них, тобто бути різною!

Головне ‒ позбутися комплексу меншовартості. Зрозуміти свою унікальність і любити. Любити в собі себе.

 

 

 

 

Я зустріла Вероніку у парку. Усміхнена, осяяна першим промінням сонця, вона виглядала щасливою. Вона раніше ніколи не носила каре і не фарбувала волосся у рудий відтінок, про що тепер шкодувала, адже їй так личив цей колір! Раніше був страх, що каре зробить її продовгувате обличчя аж занадто довгим, а руді пані здавалися їй легковажними та негарними.

Тепер на мене дивилася вогненно-руда жінка, яка розповідала про сміливі плани на майбутнє. Жінка, яка була готова кинути виклик своїм знанням англійської мови (слід зауважити, що мову вона знала лише на рівні май нейм із Вероніка). Фото красеня з Нью-Йорку, який освідчився в коханні, змусило взятися за книжки та словники з англійської. Вони списувалися щодня! Вона з нетерпінням чекала його повідомлень, нових фото, нових ідей.

Ми уявляли, як разом будемо гуляти на Манґеттені, коли я приїду до неї в гості. А я! Яка ж я була за неї рада! Аж підстрибувала у тому парку, ковзаючись на каштанах. Ми разом думали, у чому ж вона зустрічатиме його в аеропорту, які речі візьме з собою. Це були приємні турботи, які відволікали від похмурих думок. Вероніка хвилювалася, як майбутній чоловік відреагує на новину, що вона хвора… Була хвора… Може, є хвора… Хвороба відступила. Дала їй час змінити зачіску, зустрітися з друзями, яких не бачила років 15!, зрештою ‒ закохатися. Закоханість пасує жінкам, є їх найкращою та найкоштовнішою прикрасою!

Пам’ятаю, як вона не хотіла реєструватися на сайті знайомств (до слова, тоді я не вірила в успіх цієї авантюри, але переконувала її зайнятися пошуками фото, де вона ‒ це вона (малося на увазі фото без сторонніх людей та пам’ятників історії). Як же ми насміялися, коли виявилося, що таких фото у Вероніки просто немає. Вона завжди брала у кадр то сестру, то бувшого чоловіка, то велике дерево, на яке залазила, то пиріжки, які смажила. А пам’ятники взагалі були її стихією: якісь коні, шматок бронзової руки когось там, частина мармурового прямокутника з написом (звичайно, прочитати, що ж там написано, ніхто не міг, але кумедним було те, що й сама Вероніка не була певна щодо того, що то за пам’ятник, та що то за напис). «Фото має бути живим! Викликати посмішку!», ‒ казала вона. Так, всі її фотографії були живі.

Тож у нас була мета ‒ нове фото. Вона не уявляла, як можна сфотографуватися абсолютно без пам’ятника історії за спиною, але врешті‒ решт ми зробили декілька яскравих фотографій і вона розмістила їх на сайті знайомств. Результат не змусив себе довго чекати. Компліменти сипалися на неї звідусіль! Вероніка була вся у справах: треба було не проґавити достойного чоловіка, адже попередні її шлюби ‒ результат неуважності. Вона не розгледіла недоліки своїх чоловіків, що призвело до болючих розлучень.

«Немає нічого захованого, що не виявиться, і немає таємного, що не вийде наяв» (Євангеліє від св. Марка).

Так, Вероніка була пильною. Спершу її зацікавив красномовний індус (вона взагалі любила екзотичних чоловіків і від першого шлюбу з узбеком мала дочку). У Вероніки було неперевершене почуття гумору. Своїм віртуальним нареченим вона придумувала різні асоціативні імена. Ось і цей індус був Чорна Перлинка. Тож Перлинка писав щодня, навіть двічі на день. На фото він був серйозний, у якомусь незрозумілому кріслі. Такий щокастий, що розгледіти те крісло нам так і не вдалося, тому Вероніка вирішила, що то інвалідний візок. Вона завжди хотіла усіх пожаліти і усім допомогти. До хвороби це було на рівні підсвідомого, як стиль життя. Хвороба лише підсилила ось цю її особливість.

«І як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви» ( Єв. від св. Луки, 6). Можливо, Вероніці просто хотілося, щоб їй теж допомагали і жаліли. ЇЇ перший чоловік – Роберт, був надзвичайно харизматичним. Амбітний військовий з вишуканими манерами. Його батька Андрія відправили служити до Узбекистану, тож Роберт народився вже там, і хоч був росіянином (батько, дід, прадід були з Росії) заперечував свою причетність до Росії і ототожнював себе з узбеками. Так і вийшло, що його рідна сестра була Ларисою Андріївною, у паспорті – росіянка, а він називався Роберт Абдугаффарович і писався у паспорті – узбек (в Узбекистані Андрієм його батька ніхто не називав, натомість казали Абдугаффар).

Він зустрів Вероніку у військовому шпиталі, куди вона приходила провідувати свого брата. Молодий Роберт відразу запримітив тендітну білявку. Їхній роман був пристрасним і бурхливим. Усі подруги так і вмирали від заздрощів! Роберт не помічав нікого, окрім своєї майбутньої дружини. Було два весілля у двох країнах! На усіх весільних фотографіях наречений дивився на Вероніку. Вона були, мов пара з Голівуду. І були шалено закохані та щасливі.

Звістка про вагітність молодої дружини мала б порадувати майбутнього батька, однак цього не сталося… Роберт не був готовий до батьківства, не хотів брати на себе відповідальність, а Вероніка не уявляла, як можна відмовитися від своєї дитини.

Вагітність проходила важко… Перші місяці вона провели у лікарні в Узбекистані (самотня, покинута, голодна). Лише думка, що вона буде мамою, додавала їй сил, тримала її у цьому світі. Там, у лікарні, Вероніка вирішила, що повернеться в Україну і сама дасть раду своїй дитині. Вона чудово впоралася. У неї народилася донечка, яка була дуже схожа на Роберта. Чоловік робив спроби примирення, був наполегливим, плакав, обіцяв, що усвідомив свою провину. Жінки, котрі кохають, готові пробачити. Вона пробачила, вкотре повірила у щасливе майбутнє. Вона хотіла мати родину.

Донечка пішла в садочок в Укзекистані і дуже швидко почала розмовляти узбекською. Вероніка була гарною мамою, вона сприймала свою дитину, як дарунок долі, як часточку коханої людини. Всі малята в садочку мали поголені голівки, так було заведено і зрештою так було зручно їхнім батькам. Однак, дівчинка Вероніки мала гарні чорні кудрі. Її голівка завжди була охайно зачесаною, з яскравими бантиками. Дітки щодня підходили до дівчинки, щоб роздивитися її нову зачіску. Вероніка вчила донечку бути особистістю: не їсти пісок, якщо усі його їдять, не витирати носика рукавом, хай навіть усі так витирають. У вихованні донечки не було заборон, були пояснення та приклади. Була любов та турбота.

Роберт пишався тим, що мав таку вродливу дружину та таку красуню-донечку. Він пишався. Просто пишався і усе, продовжуючи гуляти з друзями вечорами. Він не поспішав додому, до сім’ї. Міг декілька днів гуляти і повертався, обурюючись, що його питають, де він був. Роберт прогуляв своє щастя, свою родину.

Вероніка разом з донечкою повернулися до України, подалі від зради та самотності. Тягар розчарування переслідував її. Разом із статусом розлученої жінки з «чужою дитиною».

Дітей не буває чужих, та це не стосувалося пострадянського суспільства, де всі вміли критикувати і ніхто не намагався зрозуміти. Вероніку поглинув комплекс меншовартості. Вона відчувала провину, що позбавила донечку батька (її мати все життя прожила з татом, який не гребував чаркою, якому доставалися шматочки м’яса із супу, бо ж він тяжко працював будівельником, то й мав їсти щось добріше. Але мати трималася за нього, бо дітям потрібен батько). Багато сімей тоді так жили. Та хіба лише тоді?..

Серед багатьох моїх знайомих є ті, котрим довелося рости з такими татусями. Що такий батько дає своїй дитині? Чи почувається дитина щасливою поряд з таким батьком?...

Тож Вероніка підсвідомо раділа, що її донечка не знає свого тата-гультія, але з іншого боку – їй було страшенно боляче, що саме її крихітка росте без батька. Можливо, саме тоді вона зневірилася у тому, що Господь її чує. Вона перестала довіряти Богу свої таємниці і свою долю. Вона стала сама собі стіною від негараздів життя. Вона не чекала більше допомоги та не просила про неї. Розраховувала на себе, на свої сили. У чоловіках вона більше не вбачала підтримки.

Донечка росла… Почала питати про тата. Питала, чому у її друзів є татусі, а у неї немає. Дідуся (тата Вероніки) називала татом, бо дуже їй хотілося мати тата.

«Бо чим серце наповнене, те говорять уста» (Єв. від св. Луки 6,7).

Так і з’явився другий чоловік (пізніше Вероніка зізнається, що саме доця запропонувала її знайомому бути татом). Чи було кохання? Навряд чи… Було відчуття, що так треба, так правильно, люди схвалюють. І життя заграло новими барвами. З’явився синочок. Мамина радість та втіха. Вероніка не розуміла, чому почуття до сина більші, ніж до донечки. Вона любила обох своїх дітей, але ця любов була різною. Саме у синові вона хотіла бачити підтримку, якої ніколи не відчувала доти від протилежної статі. В обіймах сина вона почувалася щасливою, а обійми дочки нагадували їй про самотність.

Хвороба усе змінить… Знищить комплекс меншовартості і подарує радість сприйняття обох діток як втіленої мрії. Та це згодом…

Другий шлюб обіцяв бути безхмарним! Чоловік був трохи молодшим за Вероніку, багато часу приділяв дітям, читав їм казки, грався з ними і в будинку завжди лунав дитячий сміх. Так ось яке воно ‒ щастя, думала Вероніка, спостерігаючи за дітками та чоловіком. Вона була кмітливою. В її голові завжди було безліч ідей та бізнес-проектів. Вероніка займалася йогою, танцями, возила діток на цікаві ексурсії та концерти. Для невеликого провінційного містечка, де жила Вероніка спершу з батьками, а потім і з другим чоловіком, така активність викликала подив. Сусіди дивувалися, чому Вероніка не сидить щовечора з ними на лавці та не допомагає у «перемиванні кісток» перехожим. Натомість, сама Вероніка стала тією, яку обговорювали та критикували, не розділяли її захоплень та її поглядів. Вона була дивачкою, яка багато читала та прагнула більшого, аніж лавка біля будинку. Діткам Вероніка відкривала таємниці астрології, читаючи їм книжки про сузір’я та малюючи для них астрологічний календар. Вона вчила діток мріяти, мислити, планувати та аналізувати, намагаючись дати їм те, чого сама не мала ‒ відчуття польоту! Польоту думок та сміливих мрій.

Маючи аналітичний склад розуму, Вероніка була далекоглядною. Вона прагнула достатку для родини. Її чоловік був абсолютно безініціативним та інертним. Плив за течією. Жінка змирилася з цією рисою його характеру, адже він був таким уважним до діток. Вероніка сприяла тому, щоб чоловік вступив до інституту на заочне відділення. Вона вірила, що вища освіта допоможе отримати довгоочікувану посаду та принесе у родину достаток та стабільність.

Минуло ще п’ять років життя. Вероніка відкладала кожну копієчку на навчання чоловіка, купувала йому щось новеньке з одягу, коли він мав їхати на сесію, щоб почувався впевненішим. Вона вбачала в ньому великого директора і переконувала себе, що він заслуговує на краще, на більше, на новіше, а вона…. Вона почекає. Вона потім, колись, може, щось собі й купить, а поки ‒ так згодиться. Зашиє дірки, залатає. Вона почекає. В неї є родина. Вона старається для родини. Своє життя Вероніка відкладала на потім. І це стало її звичкою: відкладати життя на потім, нехтувати своїми бажаннями.

Цього разу чоловік повернувся раніше. Сесія мала тривати довше. Може, все швидко поздавав, склав усі іспити, бо поспішав додому?! Як завжди, привіз діткам заварні тістечка. Діти чекали його з тими тістечками. Вони не розуміли, чому їхня мама не радіє… Чому мама плаче і відмовляється їсти смачні тістечка. Вони не розуміли, чому тато без шапки (мамин подарунок – хутряна шапка, на яку теж відкладала Вероніка гроші).

Як пояснити дітям, що усі п’ять років поспіль їхній тато їздив в інститут, щоб розважатися та гуляти, набрався боргів і віддав шапку за борги. Як пояснити дітям, що гроші, які Вероніка відкладала, відмовляючи собі у всьому, чоловік прогуляв у карти?! Що диплом він не отримає, бо відрахований з п’ятого курсу інституту за прогули без права поновлення…

Говорити не було сили. Жити далі не було бажання.

 

Дітки слухали, як він монотонно читає казку, а Вероніка плакала за стіною. Її мозок шукав рішення. Її комплекс меншовартості душив її своїм тягарем. Розлучитися? Терпіти? Вибачити? Зненавидіти? Зрадити? Тисячі питань лишалися без відповідей. Життя, відкладене на потім, проходило повз неї. Вона почувалася нікчемною, розбитою, зрадженою.

 

Вдруге розлучена. З двома дітьми. Вона тяжко працювала, щоб забезпечити своїх дітей. Дочка навчалася в університеті. Син закінчував школу. Тепер Вероніка стала жорсткою. В її голосі відчувався сталевий дзвін. Вона більше не дозволяла собі мріяти. Свої мрії вона відклала на потім. На себе знову не вистачало часу.

Вона розповідала мені, як бачить уві сні, ніби малює ескізи одягу. Їй часто снилися яскраві образи, силуети моделей у вишуканому вбранні, але вона не наважувалася взятися за олівець і спробувати намалювати те, що підказувала їй підсвідомість. Вероніка не хотіла гаяти час на мрії. Мрії можуть почекати. Вона забороняла собі мріяти і вірити у втілення своїх мрій. У світі власних думок вона була недостатньо талановитою, щоб створювати гарний одяг, недостатньо сміливою, щоб їздити за кермом (хоча й мала водійське посвідчення), недостатньо цікавою, щоб говорити на публіку, недостатньо привабливою, щоб її кохали… Вероніка жила із частинкою НЕДО.

Я вже згадувала, що вона була кмітлива та мала гострий розум. Схід сонця надихав її, породжував у її голові ідеї. Одного дня, прокинувшись рано-вранці Вероніка обмірковувала нову ідею. Буде важко, але вона впорається. І вона таки впоралася: відкрила невеличку сувенірну лавку для відпочиваючих на узбережжі Чорного моря. Це була її стихія! Вона багато спілкувалася з цікавими людьми, адже й сама була цікавим співрозмовником. Вона обожнювала свою маленьку крамничку. Сама була і продавцем, і постачальником товарів, і прибиральницею, і навіть охоронцем (вона ночувала у своїй крамничці. Стелила собі на підлогу порізані коробки, кидала ковдру і засинала, втомлена і виснажена). Вероніка не хотіла витрачати гроші на аренду кімнати. Вона відкладе. Заощадить. Вона потім дозволить собі розкіш спати на ліжку. Вона почекає…

Бізнес розвивався і з часом у Вероніки було п’ять невеличких магазинів.

Вона була ретельною і уважною до своєї справи.

Разом із своєю справою з’явився і Богдан. На мене він не справив аніякого враження при знайомстві і я дивувалася, чому Вероніка з таким захопленням про нього завжди розповідає.

Невеликого зросту, куций з рідкими рудувато-сірими вусиками, Богдан вдерся в її життя, мов ураган. Богдан дарував Вероніці велетенські букети квітів! Кожне його слово було компліментом! Він хвалив Вероніку щохвилини. І зрештою вона закохалася. Її любов була всеосяжною. Вона хотіла дбати про нього, чути його голос, який повертав їй віру у себе. Вероніка кохала самовіддано, щиро. Усім серцем.

Той куций Богдан, з яким мене познайомили, змінився. Перевтілився у «великого пана». Тепер він не говорив солодким голосом, натомість командував та розкидав матюки.

Вероніка не бачила його справжнього. Може, не хотіла бачити. Може, оті слова про вічну любов до неї та її красу створили той оманливий світ, який Вероніка не хотіла руйнувати. Її люблять, її хвалять, їй дарують квіти. Вона не самотня. Вона не буде звертати увагу на те, що Богдан напивається, лається, краде гроші з каси, бреше. Вона не віритиме, що її Богдан її не кохає.

Богдан розсварив Вероніку з родичами, друзями, дітьми. Усі, кому Вероніка довіряла, стали ворогами. Ворогами Богдана, який боявся позбутися тих привілеїв, що отримав: машина, гроші, захмарно-безпідставні амбіції.

Заради нього Вероніка лишить усе, продасть свої крамниці, віддасть йому гроші і поїде за ним туди, де він скаже. Богдан захотів повернутися до Росії, там мав родичів та знав, що зможе жити насолоджуючись життям та грошима Вероніки – подалі від її дітей, друзів, родичів. Усіх, кому її доля була небайдужа.

«Кохання сліпе і воно здатне осліпити людину так, що шлях, який здається найбільш надійним, насправді є найбільш хитким» (Маргарита Наваррська, 1492-1549).

Життя таке швидкоплинне.

Діагноз лікаря - рак, ІІ стадія. Потрібна операція.

Вероніка опинилася сам-на-сам із своїм болем, відчаєм, зневірою. Богдан не підтримав хвору жінку, яка була з ним впродовж десяти років і самовіддано його кохала. Богдан не тримав її руки у холодних лікарняних коридорах, не казав слів підтримки у задушливих чергах на обстеження. Богдан не давав грошей, які Вероніка йому віддала, на ліки. Це був справжній ВІН – жадібний, егоїстичний і брехливий.

«Поспішайте жити!» - ця порада лікаря стала початком ВІДЛІКУ. Годинник життя невпинно цокотів. Вероніка вперше це усвідомила. Вперше збагнула, що життя проходило весь цей час повз неї. Вона була пасивним спостерігачем подій навколо і ніколи не дозволяла собі робити того, про що мріяла.

Україна зустріла зневірену Вероніку теплим осіннім подихом. В обіймах дітей вона знайшла сили боротися з хворобою. Зустрічі з давніми друзями виявилися приємними і затишними.

Я раділа разом з нею. Провідувала її після складної, але успішної операції. Вона казала, що Господь дав їй хворобу, щоб вона мала час переосмислити все у своєму житті. Виправити свої помилки, вибачити своїх ворогів і самій навчитися вибачати. Я не впізнавала її… Віруюча, неквапна, розсудлива, спокійна, Вероніка ніби випромінювала сяйво. Сяйво душі.

«Година дитини є довшою аніж цілий день старця» - А. Шопенгауер. Вероніка поспішала жити.

Вона була готова до нового життя з новою зачіскою, з новим люблячим чоловіком і новими омріяними перспективами. Вона понад усе на світі хотіла почати ЖИТИ. Жити по-справжньому: любити себе, приймати себе і цінувати все те, що є навколо. Радіти дощу і сонцю, насолоджуватися ароматом скошеної трави і свіжої випічки, відвідувати театр і читати цікаві книги. Починати кожен свій день з посмішки і вдячності за цей новий день.

Вероніка збагнула, яке прекрасне життя! Вона усвідомила, що САМА є творцем свого майбутнього. Життя завжди рухається в бік найсильнішої думки.

…Господь забрав її до себе, адже її час на життя було вже вичерпано…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

12

Impressum

Tag der Veröffentlichung: 09.08.2022

Alle Rechte vorbehalten

Widmung:
Історія про жінку, яка вміла кохати самовіддано! Про маму, яка вміла виховувати! Оповідання про цінність життя... його сенс і швидкоплинність. Історія з нотками гумору та філософії. У вас є питання - у книжці знайдете відповіді)) Життя треба проживати! Тут і зараз))